Справи земельні

Спори щодо суміжного землекористування є одними з найпоширеніших видів земельних спорів. У відповідності до норми ст. 106 ЗК України «власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними». Встановлення та збереження межових знаків усуває конфлікти з приводу меж між земельними ділянками.

Межовими знаками можуть бути дерев‘яні, металеві, залізобетонні стовпці, паркани, якщо їх встановлено на визначеній при встановленні меж земельних ділянок лінії. Сама по собі наявність паркана, який довгий час відмежовує одну земельну ділянку від іншої, не може бути гарантією відсутності спору про межі.

Прикладом цього може служити наступна справа.

Позивач, А. В., подав позов про усунення перешкод у користуванні належною йому на праві приватної власності земельною ділянкою. Його позовні вимоги ґрунтувалися на наступних обставинах.

Позивач є власником земельної ділянки № ХХ, його право власності на вказану земельну ділянку підтверджено державним актом на право приватної власності на землю, виданим у липні 1999 року. Відповідач, Н. В., є власником суміжної земельної ділянки № ІХ, що підтверджується державним актом на право приватної власності на землю, виданим у серпні 1999 року. У 2003 році Відповідач при встановленні огорожі на спільній межі самовільно її переніс. В результаті цього відповідачем було незаконно захоплено 20 кв.м земельної ділянки Позивача, користування якою він не має можливості здійснювати. Спір попередньо вирішувався дачним товариством, членами якого є сторони по справі, та в результаті розгляду такого спору було встановлено порушення меж відповідачем. Відомості про порушення відображені у протоколі зборів членів товариства та відповідачу надано припис про усунення порушення.

Заперечуючи проти позову Відповідач вказував на ту обставину, що огорожу було збудовано не у 2003 році, як на це вказує позивач, а на початку 1999 року, до видачі сторонам спору державних актів, та з дозволу керівництва дачного товариства. На дату погодження меж земельних ділянок для виготовлення актів про право приватної власності на землю претензій жодною зі сторін не заявлено, незважаючи на наявність спірного паркану.

При встановленні спірної огорожі відповідач дотримувався ліній, що ідуть від межових знаків, встановлених в натурі на спірній межі. Таким чином, встановлення паркану не порушувало прав позивача на користування земельною ділянкою.

При вирішенні даного спору по справі проводилася судова експертиза, предметом якої було проведення землевпорядних робіт. В результаті таких досліджень було встановлено, що розташування спірних земельних ділянок не відповідають прив‘язці до кадастрових значень (т.т. фактичне розташування земельних ділянок не відповідає розташуванню, яке повинно було бути у відповідності до кадастрових документів), відповідно неможливо визначити, чи відповідають межі спірних земельних ділянок, що зазначені у державних актах, межам, встановленим в натурі. Крім того, з‘ясувалося, що фактичний розмір земельної ділянки відповідача відповідає розміру, вказаному у державному акті.

У такому випадку при вирішенні спору повинна була бути застосована норма ч.2 ст. 107 Земельного кодексу, у відповідності до якої «У тому випадку, коли неможливо виявлення дійсних меж, їх встановлення здійснюється за фактичним використанням земельної ділянки».

Оскільки спеціалістами в галузі проведення землевпорядних робіт встановлено неможливість виявлення дійсних меж, а фактичне землекористування (розмір земельної ділянки відповідача) свідчило про те, що земельна ділянка відповідача не збільшилася за рахунок начебто самовільно захопленої частини земельної ділянки позивача, т.т. про відсутність порушення прав позивача.

Однак судом першої інстанції ця норма застосована не була, незважаючи на наявність правових підстав для такого застосування. Це призвело до постановлення незаконного рішення по справі у відповідності до якого відповідача було зобов‘язано огородити свою земельну ділянку згідно кадастрового плану. Рішення суду ґрунтувалося на тому, що спір було вже попередньо вирішено в дачному товаристві, відповідно суд вважав встановленою обставиною порушення меж та надав рішенню дачного кооперативу законної сили. Крім того фактично вказане рішення виконати неможливо, оскільки це призведе до переносу земельної ділянки відповідача на інше місце, де також розміщено земельні ділянки інших власників.

Не погоджуючись з цим рішенням відповідач подав апеляційну скаргу, посилаючись на те, що судом першої інстанції не застосовано вищевказану норму ч. 2 ст. 107 Земельного кодексу України та просив рішення суду першої інстанції скасувати.

Апеляційну скаргу було задоволено у повному обсязі.

Суд апеляційної інстанції дійшов висновку про відсутність підстав вважати, що відповідач порушив межу землекористування, оскільки виявлення дійсних меж спірних земельних ділянок виявилося неможливим, а земельна ділянка відповідача не збільшилася у порівнянні з даними, вказаними у Державному акті. Саме це є підставою для відмови у позові. Особливу увагу суд апеляційної інстанції звернув на те, що дачне товариство не належить до органів, які здійснюють контроль за використанням земель та вирішують земельні спори, відповідно рішення дачного кооперативу не може служити єдиним доказом факту порушення меж. У відповідності до ст. 212 ЦПК України, вказане рішення не має для суду встановленого значення та повинно розглядатися у сукупності з іншими доказами, а факт порушення доводитися в загальному порядку.